Вверх

 

Новости проекта "Культура"

02.08.15 Новые страницы "Литературной Евпатории" - Юргис Балтрушайтис

31.07.15 Переиздана книга Анны Хорошко "Литературная Евпатория". Обращайтесь!

Добавлена страница об известном евпаторийце - Борисе Завальнюке

Добавлена рецензия на книгу А. Хорошко "Литературная Евпатория"

Приглашаю к сотрудничеству евпаторийских поэтов, прозаиков, художников. Пишите

31.10.11 Открылся сайт "Культура Евпатории"

Леся Украинка в Евпатории

Леся УкраинкаУкраинская поэтесса Леся Украинка приезжала в Евпаторию трижды. Тяжелый недуг (с детства она болела костным туберкулёзом) впервые привел девятнадцатилетнюю девушку в Крым в июле 1890 года.

После месячного лечения грязями в Саках она вместе с матерью, известной писательницей Оленой Пчилкой, отправилась путешествовать по Крыму, и первым пунктом на их пути была Евпатория, город у моря.

Величественное, застывшее в покое море вызвало у молодой поэтессы вдохновение. И тут, в Евпатории, 16 августа 1890 года родилось её первое крымское стихотворение «Тишина морская», в котором она назвала Крым «краем вечного сияния».

На следующий день, когда парусник увозил их в Севастополь, «среди чистого моря»», как отметила Леся, родилось новое стихотворение «Играй, моя песня!...». В нем выплеснулся её душевный порыв:

Время тебе, моя песня,
проснуться,
Крылья поднять,
истомленные горем.
Время тебе, моя песня,
взметнуться,
Послушать, как ветер играет
над морем...

Это были первые стихи, вошедшие затем в лирический цикл «Крымские воспоминания».

Вторично в Евпаторию поэтесса прибыла через год, в июне 1891 года. Поселилась на Фонтанной улице (ныне ул. Революции, 41).

«Теперь живу здесь, у самого что ни на есть моря, жарюсь вовсю, — сообщала Леся Украинка в одном из писем. — Есть достаточно времени, чтобы писать...»

В Евпатории Лесю навестил ее брат Михаил. Позднее, в 1904 году, эта встреча нашла отражение в стихотворении «Воспоминания из Евпатории».

В этот приезд появляются еще два стихотворения — «На челне» и «Непогода». Здесь ей нравилось. Однако вскоре она вынуждена была покинуть город и возвратиться домой.

«Полтора месяца я прожила в Евпатории, — сообщала Леся в письме к писателю М.И. Павлыку, — и уже становилась похожей на человека, но за две недели до конца сезона заболела тифом и, едва поднявшись после него, тотчас же выехала из Евпатории».

Последний раз Леся Украинка вместе с матерью побывала в Евпатории в мае 1908 года, когда приезжала из Ялты, чтобы пройти курс лечения. Остановились они в санатории «Приморский» (ул.Дувановская, 6).

В свободное от процедур время Леся работала над рукописью драмы «Руфин и Присцилла», другими произведениями. В июне она навсегда расстается с полюбившимся ей Крымом, где мечтала поселиться. Солнечному полуострову поэтесса посвятила, кроме «Крымских воспоминаний», цикл «Крымские отзвуки».

 

"Тишина морская"

В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, –
В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.

 

"Играй, моя песня!"

осить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час, моя пісне, по волі буяти,
Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –
Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –
Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма, що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..

 

"На челне"

Нічко дивна! тобі я корюся.
Геть всі темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблястому сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо, –
Лихо сили не має в сю ніч.
Тихо скрізь, і на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула пріч.

Може, тільки сховалась глибоко?
Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! поки ясне ще око,
Не здіймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилі від срібла блищаться!
Глянь, як небо сивіє вгорі!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе промінь ясної зорі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Плине білий човник, хвилечка колише,
Хвилечка гойдає;
Плине білий човник, вітер ледве дише,
Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила
Угорі гуляють,
Довгою стягою, що зорю покрила,
Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве, й срібне
Кида-розсипає,
І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,
Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють.
Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто,
Там, де нам прекрасна
Доріженька сяє, де пала огнисто
Stella maris ясна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На човні нас було тільки двоє.
Хвилі скрізь вколо нас коливались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,
Що гадала, – не вимовлю зроду;
Чим було тоді серце багате,
Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала
Все, що думала я в тую мить?
Ні! вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, і серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…

 

"Непогода"

В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками
Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають
Ті останки сумні, нещасливі,
А з туману на них набігають
Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,
Скрізь по березі гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, піском засипає.

Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,
Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в’ється
Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернім та лютім ячанні,
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!
Ти потужне, нема тобі впину, –
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!

 

 

 
  Культура Евпатории. Живопись Евпатории. Музыка Евпатории. Проза Евпатории. Поэзия Евпатории. Искусство Евпатории.  
Вверх страницы
 
Untitled Document
Maxx 2011-2015